Новий молодий лідер консервативного антиESG руху – Vivek Ramaswamy:
“ESG, як він сказав своїй аудиторії, дозволяє приватному сектору «робити через чорний хід те, що наш уряд не міг зробити безпосередньо через вхідні двері».
Три провідні компанії з управління активами разом володіють понад двадцять трильйонів доларів у пенсійних фондах та іншому капіталі, приблизно стільки ж, скільки національний валовий внутрішній продукт. А акції, які контролюють фірми, дають їм надзвичайний вплив майже на всі публічні компанії світу. «Це питання не правого, не лівого», – сказав він. Спроби приватного сектора впоратися зі зміною клімату не тільки смішно нещирі, стверджував він; вони зазіхають на роботу, яку повинен виконувати уряд — і лише за умови згоди громадян.
Хрестовий похід Рамасвамі проти ESG базується на двох, здавалося б, суперечливих ідеях: що спроби компаній вирішити суспільні проблеми є цинічними та неефективними, і що ці спроби також становлять загрозу існуванню демократичного процесу”.
Інвестиції ESG виникли частково як відповідь на концепцію переваги акціонерів, яку Мілтон Фрідман сформулював у 1970 році в есе у Times. Корпорації не повинні піклуватися про суспільні інтереси, такі як зменшення дискримінації та забруднення, стверджував він. Єдиний обов’язок менеджерів полягав у тому, щоб максимізувати прибутки акціонерів, справжніх власників компанії — ідея, яка зі зрозумілих причин одразу привернула увагу багатьох інвесторів.
Протилежний аргумент, який став відомий як стейкхолдерський капіталізм, стверджував, що коли компанії приймають рішення, вони несуть відповідальність — як фінансову, так і етичну — перед усіма, кого стосуються їхні справи. Таким чином, вони можуть зважувати фактори, відмінні від прибутку, такі як вплив на навколишнє середовище та добробут працівників і громад. Термін «ESG» вперше був офіційно запропонований у звіті Глобального договору ООН 2004 року.